Василь Митрофанович Голик

Материал из ЗапоВики
Перейти к: навигация, поиск

Борисов Павло Андрійович, учень 6-А класу Пологівської гімназії "Основа"

Науковий керівник: Маркітан Лідія Володимирівна

А завтра була війна... Війна...Війна... Що ти, проклята, наробила? Вогнем ти землю обпалила... Дітей малих посиротила, Дитинство, юність одняла. Г.Заброда З кожним роком рідіють ряди ветеранів, котрі винесли на своїх плечах всі труднощі минулої війни.

Golik.png

Тримаю в руках старий знімок. Прадідусь. Василь Митрофанович Голик. Родоначальник нашої сім'ї. Відкрите обличчя, ясні очі, густі брови, пронизливий погляд. Інколи навіть дивувалися: скільки в цього немолодого, проте стрункого сухорлявого чоловіка було юнацького запалу, тяги до активного життя, бадьорості і оптимізму. Василь Митрофанович один з небагатьох, хто воював, пройшов війну від першого до останнього дня і завершив свій бойовий шлях у Берліні. У 1939 році його забирають до лав Радянської армії у місто Ленінакан. Службу він відбував у сімнадцятій танковій бригаді. Швидко минули два роки, підходив час демобілізації, як і кожен солдат мій прадідусь із нетерпінням чекав повернення додому, але демобілізація постійно відкладалася. І ось прийшов" чорний" день 22 червня 1941 року. Тільки тоді солдати зрозуміли, що додому потраплять не скоро. З 1941 року його доля тісно переплітається з долею Батьківщини, яка у страшні роки Другої Світової війни потребувала його допомоги. Як тільки почалась війна, в першу чергу забрали тих, хто мав досвід військової служби. Так, з самих перших днів війни він потрапив на фронт. Про всі деталі війни він не може згадувати без сліз. Майже півтора роки наші війська змушені булі відступати, і тільки наприкінці 1942 року вони вже дали відсіч Німеччині. Свій перший бій прийняв Василь Митрофанович під Ростовом у складі 137 танкової бригади 21 запасного Ставропольського формування. А потім були Сталінград у складі армії Чуйкова, бої під Котельниковим, знаменитий Мамаїв курган. Про те, що він насправді сміливо відстоював свою честь та держави, воював відважно і не був боягузом,свідчать численні нагороди, які прикрашають груди колишнього солдата - "За відвагу, " За бойові заслуги", " За звільнення Варшави", " За взяття Берліна", орден Червоної Зірки та багато інших.. Він пройшов війну від першого дня і до взяття Берліну. В Сталінграді отримав поранення в ногу, яке і до сих пір дає про себе знати. А на Україні у 1943 році його було вдруге поранено в бік. В 1943 році, коли їхній полк стояв в м. Сінельніково, він попросив свого командира відпустити на декілька днів додому. Дома його не було чотири роки, за цей час він так змінився, що його не впізнав навіть рідний батько. Це була остання зустріч Василя Митрофановича зі своїм батьком та середнім братом. На той час братові Івану виповнилося вісімнадцять років і його повинні були мобілізувати. Мати просила Василя Митрофановича забрати брата з собою. Та мій прадідусь відмовився, бо думав, що війна скоро закінчиться і, можливо, брата не заберуть. Потім все життя шкодував про це. Брата Івана мобілізували разом з батьком через місяць після зустрічі, а Іван пропав безвісти. Дідусь думає, що якби забрав брата з собою, зміг би його захистити, бо був більш досвідченим солдатом. Батько загинув під час оборони Верхнього Рогачика Херсонської області. Голик Василь Митрофанович, випробувавши на собі всі жахи війни, дійшов до Берліну. Вже після війни був нагороджений Орденом Вітчизняної війни другого степеня.

Goli1.png

На даний момент Голик Василь Митрофанович проживає в селі Чапаєвка Пологівського району, і я можу про всі лихоліття війни дізнатися з перших вуст. Василь Митрофанович прожив складне, але водночас таке захоплююче життя. Він діждався онуків і навіть правнуків. Він вже старенький, йому вже важко ходити, але життя не зломило його. Це привітний, відвертий, щирий, справедливий чоловік, який і на пенсії дивує всіх своїм оптимізмом, вірою в краще майбутнє. Відпочинок на пенсії у нього відносний, бо клопоти й турботи займають весь вільний час. Так і живе прадідусь, клопочеться про онучат, хвилюється за дітей, але радіє кожному прожитому дню.