Виховання школярів

Материал из ЗапоВики
Перейти к: навигация, поиск

Сучасна школа покликана бути розвиваючою, особистісно-орієнтованою. Ключова проблема такої школи – єдність освітнього процесу. Освіта формує образ людини, освітлює наш життєвий шлях. Освіченість дає кожній людині ніби друге народження. Сьогодні дитина перебуває в умовах соціальної кризи. Дефіцит духовності зумовлює напружений пошук шляхів гуманізації життя, осмислення цінностей сучасного і майбутнього. Нова стратегія освіти ґрунтується на реальному запровадженні гуманістично-орієнтованого освітнього процесу. В такій школі панівним є людиноцентрований стиль життя.
З перших днів перебування учня у школі дитяча допитливість визнається і заохочується, учитель доброзичливий та турботливий, дає змогу вивчати те, що подобається, процес учіння приносить дитині задоволення, а вчителі викликають повагу і пошану. Для молодого покоління надзвичайно важливо те, як у школі допоможуть йому розвинути натуральні ресурси: розум і серце. Щоб людина могла мати власну думку, вміла її висловити, цього треба навчити в школі, адже в майбутньому їй доведеться здійснювати вибір, приймати рішення, які впливатимуть на власне життя, на сім’ю, на суспільство в цілому. Отож, дуже важливо, в якій школі і як буде вчитись дитина. Зазвичай усі першокласники з великим бажанням ідуть до школи. Ще задовго до 1 вересня переглядають навчальне приладдя, приміряють шкільну форму. Шестирічний малюк вперше переступив поріг школи, уважно розглядає все навколо: він стривожений і боязкий, може розплакатись і попроситись додому. Так, починати нове життя дуже важко. В дитячому садочку все зрозуміле і знайоме. Там він був випускником старшої групи, малюки дивились на нього з повагою. Вдома він почував себе рівноправним зі своїми братиками і сестричками. І ось все змінилось. Яка вона, школа?
Вступ дитини до школи докорінно змінює її життєвий ритм, з’являються нові види діяльності. Він ускладнюється ще й тим, що збігається з черговою віковою кризою розвитку, яка припадає на шостий-сьомий рік життя. Але новий статус дитини не означає скасування всіх її захоплень, зміни звичок, хоча від деяких їй все ж доведеться відмовитись. Шестирічні діти – особливий народ у країні дитинства. Вони дуже чутливі і легко відрізняють добро від зла, тягнуться до доброти та ласки, відповідають на них своєю прихильністю. Потреба в позитивних емоціях у дітей цього віку дуже велика. Дружній дотик вчителя, його привітну посмішку дитина буде пам’ятати довго. Добре вчити дитину, яка тягнеться до вас, як соняшник до сонця. Щоб не перервати цей ланцюжок довір’я, ми вчителі маємо стати на таку позицію, щоб прийняти її такою, якою вона вже є, з таким її життям, яким вона вже живе, і включити в зміст своїх спілкувань з нею її життя в усіх його проявах, цікавитися цим життям, стати його співучасником.[3, с. 60 - 73]

Руку допомоги вчителю подає Гуманна педагогіка. Це найвища мудрість, якої потребує суспільство. Освітні процеси Гуманної педагогіки базуються на принципах [5, с. 32]:

  1. співробітництва;
  2. духовної спільності;
  3. взаєморозуміння;
  4. довіри;
  5. творчого терпіння;
  6. вільного вибору;
  7. радості пізнання;
  8. любові.

==1. Принцип співробітництва ==
Варто усвідомити істину, що кожна дитина приходить у земне життя із уже вкладеним характером. Можна облагородити й підняти сутність людини,але не можна змінити її. Розпізнавання незмінної сутності Дитини стане ключем до виявлення її особистості. Основи співробітництва – це радість спільного буття, спільної праці, спільного життя. Прагнення до співробітництва з людьми є природженою рисою Дитини, воно закладене як у її рушійних силах, так і в індивідуальній спрямованості, у суті призначення в житті. Через це взаємини співробітництва вчителя з дітьми мають стати природною якістю гуманного освітнього процесу. Учитель і діти бережуть цінність співробітництва як у спілкуванні між собою,так і в розкритті просторових уявлень; кожен береже її у світі свого духовного життя. Здійснення співробітництва в освітньому процесі залежить від особистісних якостей учителя. Учитель сам спрямований до співробітництва з людьми у своєму щоденному житті, пробуджує дух співробітництва в кожній дитині, вкорінює цей дух в багатогранному житті дітей. В. О. Сухомлинський неодноразово писав, що хороший учитель робить усе, щоб в учнів виникали на уроці запитання – «вузлики знань». Мислення починається там, де в учня з’являється потреба відповісти на запитання. Викликати цю потребу й означає мотивувати дітей на активну розумову працю.
Співробітництво має бути добровільним. Від серця до серця – такий закон співробітництва. Психологи довели, що забороняючи пряме спілкування між дітьми під час уроків (не дозволяючи їм перемовлятися, підходячи один до одного, обмінюватися думками), ми робимо дитину більш безпорадною, значною мірою залежною від учителя. Слід навчати дітей працювати в парах, малих групах. З’єднуючи дітей, ми створюємо для них ґрунт, в якому виросте самоповага, почуття особистої гідності. І свою роботу слід почати з організації навчального співробітництва уже з 1 класу.

== Дитяче співробітництво діє за такими правилами: 1. Правильно сядь за партою. 2. Дивись на товариша. 3. Користуйся словами: Ти згоден? Не заперечуєш? Чому ти так думаєш? Яка твоя думка? Роби як я! 4. Суперечки доводити не силою, а розумним словом. == Наприклад. 1. Завдання, що об’єднують дітей на декілька хвилин (напишіть рядок букви а. Обміняйтесь прописами. Знайдіть у сусіда найкращі букви в рядочку. Відмітьте їх «+». 2. Коротенькі речення (шеф розставляє наголос і робить 2 помилки; підшефний шукає «пастки». Спільна робота не вимагає повної тиші : діти обмінюються думками. Таким чином у 1 класі відбувається становлення навичок парної та групової роботи, складаються правила співробітництва. Діти хочуть навчитися співпрацювати, бо це: життєво необхідно; основна умова сучасності. Роль вчителя : допомагає учневі у подоланні труднощів, пояснює, показує, натякає, нагадує, підводить, радить, радиться, запобігає,співпереживає, заохочує, стимулює, мотивує, надихає; виявляє любов, повагу, заохочувальну вимогливість, сприяє задоволенню потреби дорослішання, приносить радість спілкування, закріплює його авторитет серед ровесників, близьких людей.

Содержание

2. Принцип духовної спільності

Духовне життя є внутрішнім джерелом сходження духу, воно є джерелом діяльності в зовнішньому світі. Якими світлими та творчими образами збагачувати нам духовний світ кожної Дитини, як у кожній виховати духовну особистість, уміння жити в духовному світі й виносити в зовнішній світ дари свого духу? Як самому жити багатогранним духовним життям і давати зразок одухотвореної діяльності? [5, с. 43]
Позиція гуманного вчителя – за зовнішніми знаками «прочитати» внутрішній стан учнів, уміння різними способами знаходити душевний контакт, спрямувати свої зусилля не на боротьбу з поганим, а на зміцнення, розширення доброго, яке є в кожної дитини. На думку відомого педагога Ш.О. Амонашвілі, вчителі мають бути людьми доброї душі, любити дітей такими, які вони є. Треба однаково любити і шибеника, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще треба, щоб нашу доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, однак, у тих формах, які будуть необхідні у кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей не дозволить нам грубо поводитися з ними, посягати на їх самолюбність і гідність чи порушувати інші правила культури спілкування. Справжній учитель навчає дітей не математики, а навчає і виховує математикою. Тому учитель має оволодіти різними способами передачі світла знань по проводах від свого учительського серця до серця дитячого. Вчити, виховувати, розвивати дитину важко, але й дуже радісно водночас. Першокласників та їх батьків найбільше турбує, яким буде перший учитель, спогад про якого залишиться на все життя. Тільки з любові народжується педагогіка серця, одухотвореність стосунків. В.О.Сухомлинський писав, що влада педагога над особистістю учня дуже велика, і вона має бути мудрою. «Знати дитину – це найголовніша точка, де стикається теорія і практика педагогіки» - говорить педагог. На думку вченого, чи не найважливіша якість справжнього вихователя – знання духовного світу школяра [1, с.35].

У монографії «Духовний світ школяра» Василь Олександрович зазначає, що протягом усього життя людини чуттєве сприймання – головний канал, який впливає на її внутрішній світ, духовний розвиток. Тому педагог вчив дітей помічати найменші, найтонші зміни в природі. Він радить учителям, які працюватимуть з 1 класом протягом року здійснити 20-30 мандрівок у природу, де діти захоплюватимуться, переживатимуть почуття подиву перед її красою і водночас мислитимуть, аналізуватимуть. Природа мозку дитини потребує, щоб її розум виховувався серед природи. Запам’ятовування почуттів душевних станів – дуже важлива умова зміцнення логічної пам’яті. з перших днів навчання в школі слово має стати невичерпним джерелом і внутрішнім духовним багатством. У духовне життя дитини має увійти казка, Яка стимулює потік думки, живить мислення. А тому, пісня, музика, природа, казка, слово – це та доріжка, йдучи якою дитина розвиває свої духовні сили. Гуманний вчитель природно, не нав’язливо виховує дітей на позитивних прикладах, почуттях, враженнях. Учитель – садівник духу. Він сіяч. А не жнець. І сіє він зерна духовного, людяного. Він є зразком духовності і моральності. Вчитель покликаний долею берегти і нести загальнолюдські цінності: Віру, Правду, Любов, Гуманізм, Справедливість, Совість, Культуру, Мову, Свободу.

Істина Гуманної Педагогіки в тому, щоб в атмосфері духовної щедрості направити кожного учня на самопізнання, до духовного удосконалення.

3. Принцип взаєморозуміння

Розуміти дітей – це означає, говорила Н. К. Крупська, «влізти в їхню шкуру» радіти й переживати разом з ними, жити їхнім життям. Педагог доброї душі, який усім серцем любить дитину, частіше посміхається, рідко хмуриться, він живе справжнім педагогічним життям і тим самим знаходить своє професійне щастя. Ми повинні розуміти дітей. Дитина маленька, але діла й турботи у неї великі. Діти живуть щохвилинно, щогодинно, щоденно, живуть без перепочинку. Розуміти дітей – означає стати на їхню позицію, шанувати їхні почуття, ставитися до їхніх турбот і справ як до серйозних й рахуватися з ними. До цих турбот і справ слід виявляти не поблажливість, а повагу, зацікавленість, ділове ставлення. Розуміти дітей – означає не підкорити їх нашій владі, спираючись на їхнє сьогоднішнє життя, плекати паростки їхнього завтрашнього дня. Розуміючи порухи душі і сердечні переживання дитини, її почуття, прагнення і входячи в життя дітей, як своя, близька людина, педагог зуміє зайнятися глибинним вихованням, коли сама дитина стає його соратником у своєму ж вихованні. Розуміти дітей – означає оволодіти щонайвищою майстерністю виховання маленької людини. [2,с.30-33] Великодушність, взаєморозуміння, взаємодопомога, вміння поступитися. Дуже важливо, щоб діти думали про ці якості душі і виховували їх у собі! В свою чергу вчитель має володіти не тільки наукою виховання, а й мистецтвом спілкування з дитиною і дитячим колективом. До того ж уже з перших днів дитини в школі слід формувати загальну атмосферу взаємної довіри, любові, поваги, чуйності, дружби, взаєморозуміння і взаємоповаги, спів радості, співпереживання, співчуття. Школярі мають відчути,як цікаво й радісно спілкуватися з учителем, який завжди прийде на допомогу, зрадіє їхнім успіхам, підбадьорить у разі невдачі.

4. Принцип довіри

Душа дитини – чиста і довірлива, в процесі пізнання світу має змужніти, стати сильною для завершення добрих справ, для життя в любові. Виховне кредо кожного педагога має звучати так: бачити в кожній дитині особистість і будувати стосунки з ними на основі довіри і поваги. Особливо важливим є стиль навчального спілкування з дітьми. Особистісно-орієнтоване спілкування на уроці – основа емоційного благополуччя вихованців. Першокласникам дуже хочеться, щоб на уроці вчитель особисто приділяв їм увагу; звертався до них, називаючи на ім’я, а не на прізвище, якось виділяв поглядом, жестом. Нерідко вони прагнуть різними засобами привернути до себе його увагу: вигукують, підстрибують, розмахують руками. Саме потребу молодших учнів, особливо 6-річних, в особистісно-орієнтованому спілкуванні точно помітив Ш.О.Амонашвілі .У його працях розкрито доступні для кожного вчителя прийоми, які допомагають скоротити надмірну дистанцію між ним і учнями. Зокрема, прийом індивідуальних відповідей на вушко, запитання і ситуації, що дають змогу висловитися дитині негайно, виявити особисте ставлення до того,що її схвилювало. У тому разі, коли на уроці діти творять, задовольняють свої потреби в пізнанні, спілкуванні, переживають різноманітні почуття, урок для них – мов веселка, у якої близько 10 тисяч кольорів.[4, с. 64 - 90]

У молодому шкільному віці найвищий авторитет – учитель. Надзвичайно важливо, щоб учитель беріг і зміцнював свій авторитет серед дітей, використовував його для добродійного впливу на формування особистості кожного школяра. Що ж повинні відкрити в своєму вчителі діти, щоб полюбити його, повірити йому і піти за ним?
1. Уміти розуміти їх, усіх і кожного.
2. Виключну великодушність, доброту, чуйність, сердечність.
З. Здатність радіти, що кожна дитина росте, дорослішає, удосконалюється.
Тільки тоді учень зможе побачити свої просування вперед, повірити в себе і в свої сили. Його поважають. Йому вірять, до нього прислухаються, він потрібен у колективі, він цікавий для вчителя, вони довіряють один одному – вся гама благотворних переживань не повинна полишати молодшого школяра. Утвердження в дитячому колективі атмосфери взаєморозуміння, дружби, взаємодопомоги й чуйності цілком залежить від учителя, від гуманності його спілкування зі школярами. Лише на такому фоні засвоєні дітьми знання справлятимуть той виховний та розвиваючий вплив, який передбачено Державним стандартом початкової загальної освіти.

5. Принцип творчого терпіння

Суть педагогічного терпіння полягає в тому, щоб доброзичливо й тактовно допомогти учню подолати труднощі, гуманно вирішити конфліктну ситуацію , підтримати почуття власної гідності. Учитель має бути вимогливим, щоб дитина в його присутності намагалася стримувати свою імпульсивність, недобрі поривання, егоїстичні бажання. Однак при цьому необхідно, щоб вона на власному досвіді пересвідчилась, як учитель вміє співпереживати, поступатися, прощати, допомагати. Доброта й чуйність передбачають терпіння, витримку, ставлення до учнівських невдач як до природного явища в складному труді – учінні. Молодші школярі, особливо шестирічні, часто можуть помилятися, відволікатися, їм буває важко зрозуміти завдання тощо. На кожному кроці вчителю надається привід, щоб зробити зауваження, висловити невдоволення, втратити самовладання, звернутися за допомогою до батьків. Педагогічне терпіння – це не примиренство до порушень порядку, відставання, незнання, а оптимістичний підхід до сил, можливостей учня, опора на його індивідуальні психологічні особливості. [2, с. 32]

6. Принцип вільного вибору

У педагогічному процесі дитину постійно має супроводжувати почуття вільного вибору. Це зовсім не означає свободи дій (нехай робить, що заманеться; нехай вчиться, коли захочеться), і відповідно, дезорганізованого, стихійного розвитку. Адже нам відомо, що діти не можуть зрозуміти свого майбутнього, не можуть орієнтувати на нього свою діяльність, вони перебувають у полоні своїх актуальних потреб їм важко звільнитися від них. Положення про надання дитині вільного вибору в педагогічному процесі означає ось що. Дитина самостійно вибирає гру, яка модифікує і направляє її функціональну тенденцію, вільно в неї включається і так само вільно з неї виходить, без примусу дорослого. Граючись, малюк пізнає предмети і явища, опановує способи різнобічної діяльності, засвоює норми спілкування, поведінки. Все. Що стосується процесу гри і становить її умови, засвоюється дитиною само по собі, збагачує її новими знаннями, досвідом, розвиває необхідні уміння і навички. Гра – це метод пізнання дійсності, що спрямовується внутрішніми силами і дає дитині змогу в короткі строки опанувати початкові, проте досить обширні основи людської культури. Особистісно-гуманний підхід у тому й полягає, щоб необхідне для засвоєння у певний період педагогічного процесу зробити особистісно значущим, тобто щоб дитина усвідомлювала навчальну задачу як вільно вибрану, приймала її на основі бажання. Процес учіння завжди невід’ємний від труднощів. Дитина не боїться труднощів, це було б протиприродно для неї. Щоб учіння стало сенсом життя, потрібно, щоб бажання учня і мета навчання співпали, тобто щоб діяльність, запропонована дорослим, сприймалася і переживалась як вільно нею вибрана. Інструментувати навчання як діяльність, яку учень вільно обирає, - це й означає, по-перше, створити найліпші умови для його цілеспрямованого, соціального і педагогічно значущого розвитку, виховання, збагачення знаннями й досвідом; а по-друге, керувати цим процесом відповідно до потреб його внутрішніх сил, що міцнішають, тобто з позиції самої дитини, її інтересів.[2, с. 38 - 40]

7. Принцип радості пізнання

Радість – це позитивні почуття. Педагогічний процес має приносити дитині радість пізнання, радість життя. Класична педагогіка постійно закликала так організувати педагогічний процес, щоб дитина знаходила в ньому свій життєвий сенс, бо в кожного учня свій внутрішній світ, свої потреби , цінності, ставлення, думки, бажання, прагнення, свої радощі і прикрощі, своє індивідуальне життя. Багато хто з педагогів вважає, що це життя дитина повинна залишати за порогом школи, і заходячи до класу, повністю зосереджуватись на навчанні. Вона ніколи не розстанеться з тим, що її хвилює, приносить прикрощі або радість, з тим, до чого вона прагне. Переживання як позитивних, так і негативних інтелектуальних почуттів позначається на всьому духовному житті дитини. Для всіх добирати таку роботу, яка принесла б успіх. А успіх приносить моральне задоволення і позитивні почуття. В.О.Сухомлинський зазначав, що майстерність вчителя полягає в тому, щоб розкрити сили і можливості кожної дитини, в умінні дати «відчути їй радість успіху в розумовій праці». Справжня педагогічна мудрість полягає в тому, щоб постійно одухотворяти дитину бажанням бути хорошою і тоді перед нею ніколи не закриється шлях до успіху. « Немає і не може бути дітей, які б не хотіли вчитися із самого початку учіння», - говорив Василь Олександрович.

8. Принцип любові

Гуманна педагогіка акцентує: любов є всемогутньою та всеохоплюючою силою всього світу. Як нести любов дітям і кожній дитині, щоб вони приймали її та піддавалися її виховному впливові? Як вдосконалювати своє мистецтво любити дітей і кожну Дитину? [5, с. 44] Однією з головних умов досягнення належної результативності у вихованні дітей є любов педагога до них. Любов педагога до своїх вихованців, його доброзичливість, чуйність мають величезну силу позитивного впливу на них. Діти чутливі до любові, а це позначається на їхньому розвиткові, особливо на духовному і моральному. Педагогічний аспект проблеми любові педагога до дітей найбільш різнобічно і глибоко представлений у працях В. О. Сухомлинського. Любов до дітей – це те, що було найголовнішим у житті самого Василя Олександровича. На його думку, глибока любов до дітей – перша, найголовніша якість, яка має бути властива педагогові. Що означає хороший учитель? Це насамперед людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати доброю людиною, вміє дружити з дітьми, бере близько до серця дитячі радості і прикрощі, знає душу дитини. З його точки зору, він повинен бути для дитини такою ж дорогою і рідною людиною, як мати. Видатний педагог мав на увазі не сюсюкання, а мудру людську любов, яка застерігає від нерозсудливих вчинків і надихає на вчинки чесні, благородні; любов, у якій поєднується сердечна ласка з мудрою суворістю й вимогливістю. Саме в дорослих до дітей В.О. Сухомлинський вбачав ту духовну силу, яка здатна вберегти дитяче серце від огрубіння, озлобленості, байдужості. Доброта і любов до дітей мають бути не лише внутрішнім переживанням, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною. Нехай кожен педагог візьме на озброєння поради Ш. О. Амонашвілі, які можуть посприяти вчителеві в його спробах робити перші кроки до гуманізації свого педагогічного процесу.

  • • Коли зустрічаєте дітей, скажіть: «Ми чекали на вас!»
  • • Виявляйте живу цікавість до життя Дитини, до її радостей, прикростей, прагнень, успіхів, невдач, до її особистісних переживань; за необхідності сприяйте, допомагайте; виражайте співрадість, співчуття.
  • • Говоріть дітям про могутність піднесеного устремління.
  • • Спілкуйтеся з Дитиною як з дорослим, від якого чекають взаємної довіри, поваги, розуміння.
  • • Любіть сміятися разом з дітьми, веселіться, грайтеся, пустуйте разом.
  • • Робіть урок акумулятором життя дітей, цінуйте, любіть, приймайте й проводжайте кожний урок.
  • • Помічайте і радійте, коли Дитина досягає успіху.
  • • Виявляйте оптимістичне ставлення до можливостей Дитини, особливо коли вона переживає невдачу.
  • • Розвивайте в собі великий дар терпіння. Творче терпіння творить міць, і з кожною годиною напружується дійсність.
  • • Прагніть до оволодіння витонченим виконанням педагогічних процесів.

Література
1. Сухомлинський В. О. Вибрані твори. В 5 – ти т. Т. 5. статті. К., «Рад. школа», 1977.
2. Педагогічний пошук/ Упоряд. І. М. Баженова; Пер. П24 з рос. – К.: Рад. шк., 1988. – 496 с.
3. Виховний потенціал початкової освіти: посібник для вчителів і методистів початкового навчання/ О. Я. Савченко. – 2-ге вид., доповн., переробл. – К.: Богданова А. М., 2009 – 226 с.
4. Амонашвили Ш. А. Единство цели: Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1987. – 208с.
5. Маніфест гуманної педагогіки/ [Ш. О. Амонашвілі, Д. М. Маллаєв, С. Л. Крук та ін.]; за ред.. Ш. О. Амонашвілі; пер. З рос. В. К. Гаврилькевич/ Міжнародна асоціація громадських об`єднань «Міжнародний центр гуманної педагогіки». – Хмельницький: Всеукраїнська культурно – освітня асоціація Гуманної Педагогіки; Центр інноваційної педагогіки та психології Хмельницького національного університету, 2011 – 64 с
.