День української писемності та мови

Материал из ЗапоВики
Перейти к: навигация, поиск

Загруженное.jpg
День української писемності та мови
У листопаді 1997 року був виданий указ Президента України «Про День української писемності та мови». У ньому сказано про те, що за ініціативою громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства, в Україні встановлено День української писемності та мови, який відзначається щорічно 9 листопада в День ушанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця.
Це робиться для того, щоб привернути увагу до історії української книги і до її сучасних проблем. Віхами історичного розвитку культури освіти книжкової справи в Україні, безумовно, є видатні пам’ятки українського народу, такі як «Реймське Євангеліє», вивезене до Франції дочкою київського князя Ярослава Мудрого Анною, «Остромирове Євагеліє», що вважається найдавнішньою і точно датованою пам’яткою рукописного мистецтва, «Київський Псалтир».
«Мова — це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова — це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна художня інтелектуальна і мислительська діяльність народу» (О. Олесь.)

Одна вона у нас така —
Загруженное (2).jpg

Уся співуча і дзвінка,
Уся плакуча і гремуча
Хоч без лаврового вінка.
(Т. Шевченко.)
«Людина, яка втратила свою мову — неповноцінна, вона другорядна в порівнянні з носієм рідної мови. В неї зовсім інша рефлексія і користується вона, за визначенням І. Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена» (П. Мовчан.)
Коли забув ти рідну мову,
Images (3).jpg
Яка б та мова не була —
Ти втратив корінь і основу
Ти обчухрав себе до тла.
(А. Білоус.)
«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова. Ота жива схованка людського духу. Його багата скарбниця, в яку народ складає і своє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування» (П. Мирний.)
Українська мова
Українська мова — державна мова України. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5 % жителів України, що на 2,8 % більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 %. Частка інших мов, які були вказані рідною, становила 2,9 %.
Походження
Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Спільно з російською та білоруською мовами вона входить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи мов (до західнослов’янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов’янської — словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов’янська мови).
Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов’янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов’янська доба тривала близько 2 тис. років.
За традиційною версією походження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI–XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.
Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної як мови самостійні, і так званої «праруської» спільної мови не існувало.
Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов’янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в українській вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. Разом із християнством до Київської Русі прийшла старослов’янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною літературною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І. Котляревський, а основоположником — Т. Шевченко. В основі сучасної літературної мови лежить система полтавсько-наддніпрянських говірок.
Загруженное (1).jpg

Література
Календар знаменних дат
Історія української мови
Слово українське