Місце Мирослава Дочинця в сучасній українській літературі

Материал из ЗапоВики
Перейти к: навигация, поиск

Місце Мирослава Дочинця в сучасній українській літературі


Мирослав Дочинець – відомий та успішний прозаїк, публіцист, видавець. Останні декілька років його твори стали досить популярними, і він зайняв місце серед найуспішніших авторів сьогодення.

Содержание

Дитинство письменника

Мирослав Дочинець

Мирослав Іванович Дочинець народився 3 вересня 1959 року у місті Хуст, Закарпатської області, у сім'ї вчителів: батько мусив учителювати в школі-інтернаті та ПТУ, а мати викладала історію та географію. Зрештою, на тому, що маленький Мирослав ще у шість років вирішив, що буде письменником, позначився батьківський вплив, їхнє особливе виховання і ставлення до дитини. До мами у письменника помітне тепле і шанобливе ставлення: «Вона дуже артистична людина і виразність її слова мене вражала з дитинства. Вона не просто розповідала, а переповідала якісь події, як маленьку виставу: мімікою, інтонацією. Мене вражала сила і влада цього слова і краса того, як цікаво це можна передати, а не просто переказавши побутові факти» [4, с. 46]. Письменник часто згадує, що у дитинстві полюбляв риболовлю з батьком на Тисі, де вони проводили ночі і дні, туди він ходив уже і з власними дітьми. До речі, саме батькові автор завдячує сьогоднішню свою любов до слова і письменницький талант та, судячи із численних інтерв'ю і спогадів, відводить йому особливе місце у формування власного світогляду та естетичного смаку, адже Іван Юрійович був людиною із специфічним типом мислення і викладу думок, закінчив із відзнакою філософський факультет і крім того ще пройшов важку школу життя, відведену не кожному, – роки таборів на Колимі за націоналістичну діяльність. Проте батько Мирослава Івановича не був націоналістом, він лиш підробляв у редакції і вів літературний гурток, учасники якого писали запальні юнацькі твори українською мовою, а цього досить, щоб заслати сімнадцятирічного хлопчака у табори за нібито антирадянську діяльність. За бунт під час етапу на Колимі йому додали ще п'ятнадцять років, проте у тогочасних місцях позбавлення волі Іван Юрійович зустрів своїх справжніх життєвих вчителів: бандерівських сотників, російських академіків, німецьких полковників, грузинських князів, лісових братів-литовців, церковних ієрархів, – про що уже дорослий Мирослав Дочинець напише у своєму романі «Вічник». Повернувшись в Мукачево батько письменника зажив доброї слави, почав вважатися містечковим філософом, «своєрідним народним адвокатом… удостоєний звання почесного громадянина Хуста, після смерті йому поставили там меморіальну дошку» [5, с. 7]. В дитинстві батько читав маленькому Мирославові книги Канта, Спінози, Гегеля, Бекона, Вольтера, Сковороди, тому й вважається його першим і основним вчителем.

Початок творчого шляху

М. Дочинець почав друкуватися в дитячих виданнях ще у шостому класі, а в дев'ятому вже став переможцем обласного конкурсу юних літераторів, який проводила Спілка письменників України. 1977 року вступив на факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Під час навчання за неблагонадійність його було позбавлено стипендії і гуртожитку, і це не дивно, адже через прикріплений до його сім'ї ярлик «українського буржуазного націоналізму» він навіть вступив до вишу з другого разу. Тому, будучи студентом, Мирослав Іванович підробляв вантажником та нічним санітаром на «швидкій», а у вільні хвилини з насолодою перечитував книги університетської бібліотеки, засиджуючись там аж до ночі [5, с. 7]. Також Мирослав Іванович відвідував літературну студію «Франкова кузня», був членом редколегії університетської багатотиражної газети «За радянську науку», згодом – редактором газети «Джерела». Професійну журналістську роботу розпочав 1982 року в газеті «Молодь Закарпаття» [7, с. 41]. Автор писав резонансні публіцистичні цикли про світоглядні й моральні проблеми молоді, нариси про неординарні особистості тощо. Як кращий журналіст з України висвітлював Московський фестиваль молоді та студентів (1986 р.), фестиваль угорсько-радянської молоді у Вільнюсі (1988 р.). Широко друкувався в республіканських та всесоюзних газетах – «Молодь України», «Літературна Україна», «Комсомольская правда», «Известия», журналах «Україна», «Вітчизна», «Людина і світ», «Ранок» [9, с. 11].

Мирослав Дочинець на батьківщині відомий також як засновник першої демократичної газети чи не всього Закарпаття «Новини Мукачева» (1990 р.), адже автор згадує у інтерв'ю, що за ті речі, які вони друкували, «ветерани-визволителі погрожували посадити і журналістів, і мера» [2]. Справді газета була дуже популярною на той час, її продавали на вулицях і ринках, адже вона містила в собі багато цікавого: «новини з перших рук, бліц-факти, запитання-відповіді, портрет-інтерв'ю, замовчувану історію, краєзнавчі розвідки» [2]. На жаль, не маючи часу на це періодичне видання сьогодні, Мирослав Дочинець пере форматував його на газету приватних оголошень. У 1990 році він також паралельно працював власкором газет «Карпатський край», «Срібна Земля», «Срібна Земля-фест». А у 1997 році заснував власне видавництво «Карпатська вежа», де протягом десятки років, будучи його директором і головним редактором, підготував і видав понад триста видань творів здебільшого місцевих авторів. Започаткував видавничий проект «Домінія слова», що випускає книги портретів-інтерв'ю про письменників Закарпаття [9, с. 11].

У літературу Мирослав Дочинець активно увійшов з 1980-х років як новеліст, есеїст та автор влучних афоризмів. Як вважає сам автор, саме новела (улюблений жанр письменника) навчила його «афористичності, ощадливості й наповненості фрази, «зернистості» письма» [2]. Окремими виданнями вийшли його книги «Гірчичне зерно» (1989), «Оскал собаки» (1991), «Мукачево і мукачівці» (1994), «Мункачі з Мукачева» (1995), «Він і вона» (1996), «Гра в ляльки» (2003), «Куфрик з фіглями» (2003). Деякі оповідання та повісті М. Дочинця друкувалися в журналах та альманахах. Афористичний набуток митця представлений книгами «Роса на фігових листках» (1995), «Дами і Адами» (2002), «Аукціон зубочисток» (2007), у співавторстві – «Карпатський словоблуд» (2004) і «Карпатський блудослов» (2005).

Перші твори, що стали популярними

«Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» (2010 р.)
Загалом, усі перераховані твори Мирослава Дочинця більше були відомі на місцевому рівні, на батьківщині письменника. Та згодом сталось так, що про автора, котрий уже має у своєму доробку понад десяток книжок, раптом дізналися тисячі читачів. Перша книга-порадник, яка стала справді відомою серед аудиторії, «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості» (2010 р.) ввійшла до шістки найпопулярніших видань за рейтингом «Книжка року-2010».
«Вічник. Сповідь на перевалі духу»
Проте дана книжка не стала єдиним «шедевром» письменника, і за нею послідували інші твори, популярність яких навіть перевищила за рейтингами усі попередні. Закінчуючи роман «Вічник. Сповідь на перевалі духу», Мирослав Дочинець розпочав роботу над романом «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» (2012 р.). А вже у 2013 році у світ вийшла книга «Горянин. Води Господніх русел» про героя, загубленого в карпатських хащах, відкинутого світом і долею. Ці три останні книги письменника можна назвати трьома духовними братами. У «Горянині», який письменник вважає вершиною своєї творчості, більше життєвої правди, ніж у «Криничарі», і більше духовної правди, ніж у «Вічнику». Багато дослідників і прихильників творчості Мирослава Дочинця вважають «Вічник» і «Криничар» лише сходинками до «Горянина» і навіть порівнюють останній з повістю-притчею Е. Хемінгуея «Старий і море», називаючи роман закарпатця «Старий і Ріка». Такі дискусії навколо постаті автора і його творів привертають увагу читачів і примножують популярність. Так чи інакше, але усі ці книги Мирослава Дочинця утверджують непереможний людський дух, зображують героїв, які, на думку критиків, дуже потрібні сучасній українській літературі. Крім того, що ці твори споріднені за ідейним спрямуванням, вони ще й подібні на жанрово-стильовому рівні, тобто варто говорити про стереотипність, самоповтор творчості прозаїка. Коли виявилось, що «Вічник» має неабиякий успіх, автор почав застосовувати ту ж модель письма і в інших своїх творах, синтезуючи елементи пригодництва з простими життєвими мудростями Андрія Ворона, що, зрештою, теж обвінчалось успіхом: книги продаються, читачі задоволені, а М. Дочинець отримує літературні нагороди.


Роман "Криничар"

«Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії»

Роман «Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії», що вийшов у світ в 2012 році, розповідає про сина бідної «калічки» з Лавок, який добився визнання у Будапешті й Відні. Це викладена у формі щоденникових записів історія хлопчика-сироти, який, попри несприятливі умови, став хорошим майстром своєї справи, другом собак, знавцем тогочасної науки, добрим та великодушним багатієм і меценатом рідного міста. Вибудовуючи ту ж типову сюжетну лінію, що і в «Вічнику», користуючись тими ж художніми засобами та вживаючи діалектну лексику Закарпаття з доданим до твору словничком, М. Дочинець ще до виходу книги додає їй «родзинки» в очах аудиторії. Письменник, презентуючи роман, оголошує, що він надрукована на папері з соломи, матеріалу вигідного не лише з економічного боку, але й такого, що зберігає природу, адже задля друку не зрубано жодного дерева. Звичайно, такий факт привертає увагу до книги, яку, в результаті, куплять і не знайомі з творчістю письменника читачі. Для останніх автор спеціально зробив початок книги захоплюючим, таким, що інтригує і «затягує»: життя мандрівного цирку, в якому працює мама головного героя, «жінка-змія».

Добре знаючи, що любить його публіка, Мирослав Дочинець знов вдається до творення пригодницького сюжету: герой довго пересувається різними мукачівськими передмістями, живе в халабуді під мостом, потім на псарні при замку Паланок, потрапляє там у в'язницю, утікає з неї, перебирається через Карпати та пристає до козаків, а попереду в нього ще турецький полон, Єгипет та інші далекі краї, аж до тріумфального повернення у Мукачево, – події, що відбуваються наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ століть. Символічно, що будуючи власним коштом міст у Мукачеві, він своєрідно прокладає міст до нової доби, до нової свободи. Важливо, що серед усіх життєвих перипетій Криничареві (інші його імена – Кутьо і Овферій) зустрічаються люди, котрі кожен по крупинці подарували йому ту величезну життєву мудрість, якою насичені сторінки роману. Тобто М. Дочинець, як і у «Вічнику», вдається до зображення образів-вчителів: художник, бізнесмен, гончар, псар, ув'язнений, вчений, бунтар-«карбонарій», монах, боєць із Далекого Сходу тощо. Тому, звичайно ж, цей роман так само насичений своєрідною практичною філософією, детально описує секрети ремесел та деяких видів людської діяльності. Крім теми гармонії людської душі, взаємин людини і природи, письменник ризикнув підняти дуже важливу для сучасного суспільства, але, на жаль, ігноровану, тему грошей. Автор устами свого героя виклав низку повчань: як прикликати гроші у своє життя, як до них ставитися та як ними правильно розпоряджатися, – що привернуло увагу нових читачів.


Роман "Горянин"

«Горянин. Води Господніх русел» (2013)

Коли «Криничар» вже здобув свою популярність, автор не забарився з анонсом нового роману, нібито пов'язаного з морською тематикою, тож прихильники творчості Мирослава Дочинця уже були готові такими ж великими кількостями купувати і наступну книгу, назва якої «Горянин. Води Господніх русел» (2013). Уже з самої назви можна зробити висновок, про що написано цей роман – Старого, малописьменного верховинця, що вимушений боротися з гірською річкою, яка уже стигла позбавити його дружини, сина, його самого поранила та зруйнувало оселю, – річка забрала майже все і підкрадається до останнього – родинного цвинтаря. Тричі вступаючи у бій зі страшною стихією за допомогою укріплення камінням берега, головний герой зневірюється і опускає руки, але на допомогу йому, як і говорив священик, приходить Господь, Той, кому стихії підкоряються (Горянин зрушив камінь, чим відкрив друге русло для Ріки). Проблема взаємин людини з природою (але не як «царя природи, а як органічної її частки) є спільною і для «Вічника» з «Криничарем», так само як і наявність у текстовій структурі роману повчальних історій людей, з якими спілкувався Горянин (діда Микули й баби Ружіки, тітки Гафії, вуйка Тимка, стрия Матія, батька Івана, дружини Калини й коханки Ілени, сина Петра й доньки Василини, а також Штеня, Аркадія, священика). Але, на відміну від попередніх творів, у цьому романі немає пригодницького русла, адже Горянин – звичайний чоловік, чиє життя минало в постійній праці, здебільшого спокійно, без особливих потрясінь, він ніде не мандрував, а, навпаки, був міцно прив'язаний до свого родового «гнізда» (проблема роду, кровного зв'язку з пращурами є тут надзвичайно важливою, можна твердити – основоположною). Також Мирослав Дочинець, говорячи про роман, наголошував на документальності написаної ним розповіді, буцімто він почув цю історію від жителів села, проте не повірив у неї. Тоді письменник був молодим недосвідченим журналістом, тому зараз, коли до життєвої мудрості, яка приходить з роками, додався ще й мистецький талант, він вирішив все ж написати про випробування, які випали на долю старого верховинця.

Приємні наслідки популярності

Крім того, що твори Мирослава Дочинця мають багато хороших відгуків у пресі, їх ще й активно хвалять користувачі мережі Інтернет, залишаючи безліч позитивних коментарів під замітками про автора. Але так відгукуються не лише про творчість Дочинця, але й про нього самого. Ось, наприклад, Лілія Демидюк, побувавши на зустрічі з письменником, написала: «Перед присутніми виступала скромна людина, без тіні гордовитості, яка часто з'являється в багатьох письменників тільки-но вони наблизились до літературного олімпу. Акторства теж не було, і епатажності нуль. Словом, простий, з тихою мовою чоловік (але з уважним поглядом, що уже говорить про те, що він належить до меншості, а не до більшості), який має те, що хотіли б мати усі – свій шлях» [1]. І це не єдиний такий приклад, тож подібна увага до постаті письменника лише примножує його популярність і те, що читачі люблять і поважають його самого, безумовно впливає на ставлення до його творів, і навпаки. Останнім часом з'явилася тенденція визначення Мирослава Дочинця як «українського Коельо», проте автор виступає категоричним противником такого порівняння: «Я не Коельо, у мене зовсім не такі синтетичні речі. Метафора в мене українська, побудована на добрій давній рідній традиції. Але ця езотерична література модна, люди легко прив'язуються до заданої схеми. Скептично сприймаю цю літературу й попит на неї» [3]. Отже, загалом, автор вважає себе творцем високої художньої літератури, і не сприймає того, що популярність може бути критерієм його приналежності до середовища сучасної тривіальної літератури.

Мирослав Дочинець є членом Асоціації українських письменників з 2003 року та Національної спілки письменників України з 2008 р. Його проза перекладалася російською, угорською, словацькою, румунською, польською, французькою, англійською, японською мовами. «Дайте гарну книгу – і її читатимуть українською навіть росіяни, – стверджує М. Дочинець. – Дайте гарну українську пісню – і її слухатимуть. Треба утверджувати високий модерний стандарт у нашому мистецтві» [6].

За плідну і самобутню творчу діяльність автор відзначений низкою літературних премій, в тому числі двох міжнародних.

  • Мирослав Дочинець – володар відзнаки «Золотий письменник України» у 2012 році за наклади книжок розміром понад 100 тис. примірників, також відзначений низкою інших літературних премій: «Журналіст року Закарпаття» (1998 р.), Міжнародна літературна премія «Карпатська корона» (2004 р.), «Ярославів Вал» (2012 р.) та премія ім. Юрія Мейгеша (2012 р.); нагороджений золотим хрестом «Козацька слава» та медаллю Української Православної Церкви «За благодійність».
  • У літературознавчих колах відомі праці О. Гавроша, О. Капленко, О. Талько, Л. Єршової, присвячені творчості М. Дочинця, також у мережі Інтернет можна зустріти безліч заміток та читацьких рецензій на найвідоміші його твори.

Автор вдячний за «патронат» Михайлові Слабошпицькому, адже саме він, помітивши непересічний талант письменника, видав його перший роман і ввів у всеукраїнські літературні кола, де той одразу ж отримав підтримку Анатолія Дімарова, Галини Пагутяк, Василя Захарченка. М. Дочинець спілкується з членами Закарпатського осередку Національної спілки письменників Василем Кузаном, Петром Мідянкою, Василем Кухтою, Михайлом Рошком, Дмитром Кешелею тощо. Серед сучасних авторів письменник хоч і знайомий з творчістю відомих колег Ю. Андруховича, С. Жадана, О. Забужко, Ю. Іздрика, проте його «рука більше тягнеться до книг Портяка, Федюка, Кравчука, Шевчука, Пашковського, Шкляра, замовчуваних Міняйла, Земляка, Бічуї, Гудзя, Андріяшка» [2]. Найближчі і найрідніші люди для письменника – його родина: мама Емілія, дружина Марія, доньки Наталка та Іванна і онучки Марія-Патриція та Дарина. Саме вони займаються видавничими аспектами творчої діяльності письменника, а сам він тим часом полюбляє проводити вихідні в маленькому будиночку в селі Косин, де займається риболовлею, готує усіляку смакоту і, звичайно ж, пише свої романи [5, с. 7].
У 2014 році за романи «Криничар» та «Горянин» авторові присуджено Шевченківську премію у категорії «Література», «хоча найвідомішим з-поміж його романів є «Вічник» – історія життя столітнього мудреця, від імені якого закарпатський письменник перед тим видав порадник «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості». …мотиви суперуспішного «Вічника» перекочували в наступні романи, а герої схожі один на другого, наче яблука одної яблуні» [8, с. 22]. До речі, станом на 2014 рік ці дві книги розійшлися накладом 300 тисяч і 100 тисяч примірників відповідно – неймовірні цифри для українського книжкового ринку [4, с. 44]. Беручи до уваги той факт, що на цю премію Мирослава Дочинця було номіновано два роки поспіль до цього, варто зазначити реакцію автора на отримання найвищої літературної нагороди України, адже він не поставився до цього як до чогось аж надто вартісного, продовжуючи вважати, що про успіх, в першу чергу, свідчить любов читацької аудиторії. Про це автор говорить: «Премія – це щасливий випадок, який збігся із читацьким розумінням, у тому числі з розумінням журі, тому це приємно» [4, с. 45].

  • Книжки М. Дочинця масово поширюються серед читачів, викликають все більший інтерес навіть за кордоном, а сам письменник є одним з найбільш обговорюваних і читаних в Україні. Тож якщо публіка своїм попитом і схвальними відгуками визнала роман «Вічник» кращим, чим фактично відкрила авторові дорогу до слави, варто з'ясувати, у чому ж причина такої любові до цього твору, і чи, у зв'язку з цим, варто вважати його справді зразком масової літератури.

Список використаної літератури

1. Демидюк Лілія. Загадка популярності Мирослава Дочинця
2. Дочинець М. «На п'ятий день у Парижі я мріяв повернутися в Мукачево» [інтерв'ю] / Розмовляла О. Хмельовська.
3. Дочинець М. «Українську культуру потрібно любити… грішми» [інтерв'ю] / Розмовляла Я. Тимощук // День. – 2012. – 14-15 вересня (№ 164/165). – С. 23.
4. Дочинець М. «Шевченко постійно нас готує, мобілізує наш дух до боротьби»: [інтерв'ю] / Розмовляла Л. Якимчук // Український журнал. – 2014. – № 3. – С. 44-46.
5. Дочинець М. «Я черпаю скарби Карпат – для всієї України» [інтерв'ю / Розмовляв М. Папіш // Берегово. – 2013. – № 6 (645) – 15 лютого. – С. 7.]
6. За чесне, правдиве, довірливе слово // Слово Просвіти. – 2013. – № 23 (712). – С. 1.
7. Капленко О. Філософія прози Мирослава Дочинця / Оксана Капленко // Українська та світова література в сучасному контексті: матеріали ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. / заг. ред. Т. І. Бутурлим. – Ніжин: «Орхідея», 2014. – С. 40-46.
8. Котик І. Шевченківська премія: чи будуть реформи? / Ігор Котик // Український журнал. – 2014. – № 3. – С. 22-24.
9. Хланта І. «Письмо густе й відшліфоване». До 50-річчя від дня народження Мирослава Дочинця / Іван Хланта // Срібна Земля. – 2009. – № 25 (732). – С. 11.