Сидоренко Марія Сазонівна

Материал из ЗапоВики
Перейти к: навигация, поиск

Тоцька Софія Ігорівна, учениця 10-Б класу Пологівської гімназії "Основа"

Науковий керівник: Маркітан Лідія Володимирівна

Знаю! Пам'ятаю! Пишаюся!

1Tock.jpg

У цьому році наша країна відзначила 68-му річницю Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках. Я належу до молодого покоління, яке, на щастя, знає про війну тільки з книг, але, на жаль, знає зовсім мало. Але ті знання, які у нас є, бентежать, турбують, викликають біль… Найбільше жахає те, що воювали, захищали свою країну не лише сильні та дужі чоловіки, а й малі діти, тендітні та витончені жінки! «У війни не жіноче обличчя», «А зорі тут тихі» … Ось книги, які вразили мене. Зовсім недавно я прочитала «Альпійську баладу» Василя Бикова про історію кохання Джулії та Івана. Як же це важко-повірити, змиритися, пройти заради кохання та волі крізь перешкоди, вистояти у вогні битв. Як же я здивувалася дізнавшись, що моя прабабуся могла з легкістю стати героїнею оповідання або повісті про долю жінки на війні. Прабабуся, Сидоренко (дівоче Литкіна) Марія Сазонівна, народилася 10 липня 1923 року в місті Курську. Росіянка за національністю, вона після війни переїхала до Поліг. Багато приголомшливого дізналася я від своїх рідних про тяжкі роки моєї прабабусі. У 1942 році,в самий розпал війни, Марії виповнилося тільки 19 років, але вона твердо вирішила йти на фронт. Ніщо не могло завадити дівчині оберігати Батьківщину. Була зв'язківцем. В 1945-му потрапила до полону. Те, що було там, не давало спокою жінці до кінця життя, хвилювало,бентежило, ятрило душу. Без сліз вона не могла згадувати про ті страшні часи. Було, мабуть, надто боляче. Розповідала небагато, та й то уже незадовго до своєї смерті. Вважалося: потрапити в полон – це зганьбити честь радянського громадянина. Адже він повинен був стати обов'язково сильним, витривалим, справжнім патріотом, який ліпше загине, ніж потрапить до рук ворога! Багатьох її друзів переслідували після повернення. У полоні Марія перебувала більше року. Та цей, здавалося б, короткий час, був вічністю. Після закінчення кровопролитної війни у 1945-му військовополонених було звільнено. На жаль, ніхто з рідних не записав ні імен, ні назви того табору, міста , де був військовий завод, на якому працювала бабуся. Запам'яталися інші захоплюючі історії: про те, як голодували, як мерзли ,зносили знущання… їли полонені рідину з висівками та бруквою. Терпіли побої. Одного разу Марія допомогла своїй подрузі, за що її було жорстоко побито. Тяжко було, гірко. У таборі вона зустріла своє перше кохання – Федора. У перекладі з грецької, це ім'я означає «божий дар». Інакше бабуся його не сприймала. Закохані не могли одне без одного, хоча показати комусь свою пристрасть боялися. Адже з полоненими поводилися жорстоко, завжди поряд були вартові. Але якимось чином, може крила виросли, закоханим пощастило втекти. Місцевість була гориста, лісиста, але не вдалося сховатися; тільки три дні вони були на свободі, а тоді їх знайшли. Що було потім – страшно уявити. Били Марію жорстоко. Назнущавшись, кинули до глибокого та сирого підвалу. Декілька днів без їжі, води провела вона там. Думали – помре, але сильна духом дівчина вижила. Опісля захворіла на тяжку форму запалення легень. Молилася, просила Бога зжалітися над нею… Була прооперована фашистськими лікарями. Вилікували її новими ліками. Це були, мабуть, антибіотики. Виявилося, що була вона серед тих, на кому проводили дослідження, і на цей раз дівчині пощастило. Після звільнення, сповнена надії, вона повернулася додому. Від Федора народила хлопчика Анатолія. Виховувала дитину сама. Нелегка доля роз'єднала її з коханим. У нього теж все було не просто. Знала тільки, що після війни жив у Києві. Син Марії Сазонівни вже сам став дідусем, але його дорога з рідним татом так і не перетнулась. А Марія не забула його. Тяжко хворіла – далися взнаки ЛИХОЛІТТЯ. Померла у 59 років… Ось така страшна доля була у тих, хто відчув на собі прикрощі війни. Так важко вірити, навіть сприймати все це. Але нічого не вдієш! Таке воно, життя. Немовби передбачувана морська хвиля, що поглинає на своєму шляху все і всіх… Залишається тільки сподіватися, що більшість із нас вона омине іншим шляхом. У нас є надія, а вона не помирає ніколи!