Заїзжай Любов Афанассіївна

Материал из ЗапоВики
Версия от 14:29, 1 октября 2015; Dominic28 (обсуждение | вклад)

(разн.) ← Предыдущая | Текущая версия (разн.) | Следующая → (разн.)
Перейти к: навигация, поиск

Перетятько Марк Віталійович, учень 6 класу Чернігівської ЗОШ І-ІІІступенів ім.Героя Радянського Союзу А.М.Темника

Науковий керівник: Сапальова Людмила Іванівна

Юність, обпалена війною.

Цю незвичайну історію я почув на родинній зустрічі у моєї прабабусі. Того теплого весняного дня, коли ми приїхали до неї у гості, вона вийшла зустрічати нас у легенькій блузці. Поглянувши на її звичайне, на мій погляд, «вбрання», її доньки якось загадково подивились одна на одну і промовили стиха: «Дивись, мама знову вдягла свою «трофейну» кофту із чорного чемодана».

Коли всі сиділи за святковим столом розмова, знову повернулась до історії «трофеїв». Не знаю, напевне, як би я сприйняв ту оповідь, як би не інтригуюча назва «чорний чемодан». Поступово переді мною відкривалися досі незнайомі факти прабабусиної біографії: її голодне сирітське дитинство, адже вона пережила голод 1933 року, тоді їй було 7 років, а дитяча пам'ять чітко зафіксувала ту трагедію. Та на цьому біда не скінчилася. Попереду було ще страшніше випробування - Велика Вітчизняна війна.

15-тилітньою дівчиною застало її те лихоліття. Моїм ровесникам багато чого відомо про 1941-1945 роки. Та ті поняття - абстрактні, а тут жива історія промовляє голосом прабабусі.

Їй виповнилося 16 років, коли німці почали забирати молодь «у Германію».

Я слухав розповідь прабабусі про те, як під розпачливе голосіння її мами, під конвоєм. Як сестри хвилювалися вже не про себе, а про маму. Про їхню працю на військовому заводі у Німеччині, про хворобу, через яку сестер розлучили. Про те, що прабабуся потім працювала на меблевій фабриці у м. Гафенлогр. Пройшло три роки на чужині. Невільники стали помічати,що серед німців відбуваються якісь зміни:дисципліна погіршала, норми перевіряються недбало. А незабаром розпочалися короткочасні бомбардування. А це означало – наші близько!!! Хлопці,які працювали разом з ними, потайки почали виготовляти чемодани для себе. Вони робили їх з того матеріалу, що й меблі. Так у прабабусі з’явився гарний чемодан. Ба, навіть і не чорний, а кольору пороху. Після Перемоги історія продовжувалася вже за іншим сценарієм. Бабуся стала керувати німкенями, її призначили бригадиром. Вона дійсно вміє керувати. Як не як мати-героїня! Завжди охайна, вимоглива, людяна і привітна до всіх. Напевно, саме за людяність і справедливість німкені приносили їй свої дорогі речі: і кофтинки, і туфельки, і платтячка. Чемодан поступово заповнювався «трофеями». Як же раділа бабуся тим речам, бо ніколи раніше такого не бачила. Навіть не мріяла про них. Подумки вона вже була серед своїх подруг вдома і хизувалася чудовим вбранням. Та як же не радіти? Війна скінчилася, їй 18 років ,і все життя попереду. Помітивши на наших обличчях посмішку, бабуся також посміхнулася і промовила: - Ой, вам цього не зрозуміти. Дорогі оті «трофеї» допомогли їхній родині врятуватися від голодної смерті у 1948 році . Тоді довелося бабусі ходити щотижня до міста Бердянська і міняти речі на бички. А її матуся готувала в печі з бичків напрочуд смачні консерви. У такому вигляді такі продукти тривалий час зберігалися в чавуні в земельному глибокому підвалі. По дві ложки рибної консерви на кожного члена родини додавали до лободяників. Тим і жили.

Так як дідусь працював бригадиром на залізничній дорозі, сім’ї завжди доводилося змінювати місце проживання. Але бабусин чемодан завжди супроводжував її при всіх переїздах. Ось така історія старого дерев’яного чемодана кольору пороху. Кому історія, а кому часточка життя, спогад про Велику Вітчизняну війну , про невільницьку працю. Дійсно, це не медаль, не орден, та все одно - це реліквія.

Та у цієї історії є продовження. У багатьох із нас є звичка залишати сліди на тих місцях, де ми побували: учні - на приміщенні школи. Туристи на каміннях, на деревах і т.і. А прабабуся разом зі своїми бранками залишили домашні адреси на дверцятах шафи, там на швейній фабриці у німецькому місті Гафенлогр. Не заради пам’яті, а на випадок їх загибелі під час бомбардування. Господар меблевої фабрики згодом викинув ту шафу на горище. А його син через 40 років натрапив на ті речові докази перебування тут дівчат - невільниць із Запорізької області. І можете собі уявити:не викинув геть той «архів», а написав листа на адресу керівництва нашої області про свою знахідку і попросив організувати для нього зустріч з бабусиними бранками з України.

Невдовзі та зустріч відбулася у Куйбишевському районі. Про це писала газета «Запорізька правда». А я подумав: «Нічого собі ворог. Та не кожен друг здатний на такий вчинок. Що спонукало його до таких дій? Можливо, у такий спосіб він хотів спокутувати гріх усієї німецької нації перед остарбайтерами, як моя прабабуся».


… від 50 українських дівчат з Гафенлогра ( лист із 44-го)

                                                     Газета «Запорізька правда»   7 жовтня 1994

Нещодавно на адресу Запорізької обласної Ради народних депутатів Міністерство закордонних справ України надіслало листа громадянина Німеччини Бернхарда Штределя з фотокопією послання виявленого ним у старій шафі. Зроблене воно на зрізі колоди і вставлене у шафу так майстерно, що виявити вдалося тільки в лютому 1994 року.

«Я часто думаю про людей. Котрі написали цей « лист» і про їх трагічну долю. – пише Б. Штредель. Можливо вказані ними адреси допоможуть розшуку цих нещасних. Якщо буде нагода, дуже прошу Вас передати цим людям мою адресу, або передати їхні адреси. Щоб ми могли листуватися».

Ксерокопія фотознімка з незвичайним посланням 50 українських дівчат співвітчизникам глибоко схвилювала нас. Зворушив і лист Бернхарда Штределя, адже він незважаючи на велике протистояння між нашими народами, до якого призвів фашизм зберіг і добрі почуття. І повагу до нас і простяг руку дружби. Та й доля чотирьох Марусь - Олениці, Ніколаєнко, Невізинської і Милусь, а також Галі Пенської, Тоні Микитенко, Лізи Мірошниченко, Ніни Підчайної, Тоні Півненко і Нюсі Потапенко нам цікаве. Хочеться вірити, що ви –живі й здорові, пам’ятаєте той час. Можливо, навіть зустрічаєтеся. Адже в «посланні»- такі знайомі адреси: с. Білоцерківка й с. Олексіївка Куйбишевського та смт Андріївка Бердянського районів.

Отже,дуже Вас прохаємо, шановні землячки. Рідних і знайомих авторів листа. Відгукнутися на нашу публікацію, поділитися спогадами. На Вашу відповідь нетерпінням чекає і Бернхард Штредель з німецького міста Бремен. Публікуємо репродукцію «послання» з 1944 року зроблену редакційним художником Жанною Зінченко.

                                                                                         Микола Манько.

Заїзжай Л.А.|Німеччина 18 червня 1944|Лист з Німеччини